Роман Ващук – з 1 грудня 2014 року Надзвичайний і Повноважний Посол Канади в Україні, до того 3 роки працював послом Канади у Сербії. Загалом на дипломатичній службі працює з 1987 року.
З другом Романом зустрічаємось напередодні Нового року у Львові. Сюди він приїхав у відпустку, щоб «відсвяткувати Christmas, тоді Новий Рік, а тоді Різдво». Роман жартує, що у місті він зараз «інкоґніто», насамперед від родини, яка проживає у Львові. «Хотів тихого та спокійного відпочинку лише з дружиною та дітьми». Хоча інтерв’ю завершується тим, що Роман поспішає на обід до родини. «Одна тета розкоспірувала мене», – сміючись, каже Роман.
Під час всієї розмови не покидає думка, що спілкуєшся з дипломатом – у відповідях Роман намагається не вживати жорстких формулювань, часто додаючи, що це його особистий погляд на ті чи інші речі.
– Посада дипломата – це не щось таке, про що мріють з дитинства. Тому перше моє запитання – як взагалі стають послами?
Мене завжди цікавили події у світі. Ще як був маленьким, я слухав радіопередачі на коротких хвилях, завдяки чому можна було уявляти, що я сиджу не у своїй спальні, а десь у далеких країнах, в яких відбуваються події, значно цікаваші, ніж ті, що відбувались у моїй спальні.
Проте я більше думав про те, щоб стати журналістом, можливо істориком. Врешті став магістром з історії Центрально-Східної Європи. Моєю першою роботою стала комісія з розслідування військових злочинів в часі Другої Світової війни, яка працювала у Канаді у 1985-86 рр. Згодом одна моя знайома запропонувала мені скласти екзамен до Дипломатичної служби. Я спочатку не був впевний чи мені там буде цікаво, чи це те, чим хочу займатись. Але моя знайома переконала мене простим аргументом: «Якщо тобі буде нецікаво, ти завжди можеш покинути свою роботу.»
– Посол – це людина, яка мусить розумітись у всьому: медицині, військовій справі, економіці. Наскільки складно знати про все?
Це ідеально для такої розсіяної людини як я. Пригадую, ще з дитинства, батьки мені казали будь уважний, сконцентруйся. А мені складно було приділяти увагу чомусь одному, адже мені все було цікаво. Тому для мене це ідеальна професія, де треба знати всього потрохи.
Негативний бік цього, що можна знати про справи поверхнево. Але для цього у посла є його співробітники, які при потребі допомагають йому поглибити знання в тій чи іншій сфері.
– Є якісь риси характеру, які мають бути у кожного хорошого посла?
Дуже важливим є вміння спілкуватись. Якщо під час навчання я був дещо сором’язливим, то згодом набрався мужності чи то нахабства, це вже з якого боку глянути. Тому зараз спілкуватись з людьми є доволі просто.
Інша риса – це вміння аналізувати та шукати зв’язки між речима, які на перший погляд виглядають зовсім не пов’язаними між собою. Адже інші люди у посольстві, вони мають свою спеціалізацію, і не завжди можуть помітити взаємозв’язки, які будуть корисними як Канаді, так і країні партнеру, Україні.
От в цьому і полягає роль посла знаходити такі речі: вигідні бізнеспартнерства чи реформування якогось міністерства.
– Ваше призначення до України лише розпочалось та триватиме 3 роки. Маєте вже якісь цілі, пріоритети на цей час?
Хоч на жаль зараз маємо кризу, конфлікт в Україні, але моя ціль це планувати на сердню та дальню перспективу.
Наприклад, поглиблення економічного співробітництва між нашими країнами, адже не можна погрузнути в паніці та реагувати лише на якісь щоденні події, треба мати візію майбутнього. Я вже контактую з представниками «білого», чи точніше сказати «білішого» бізнесу в Україні, щоб налагодити співпрацю.
– А багато у нас представників «білого» бізнесу?
Я думаю, що для початку для мене їх є цілком досить. І їх всіх треба познайомити з можливостями Канади. Адже слід переступати через стереотипи – Канада це не просто країна, де живуть якісь вуйки в Торонто чи постійно лежить сніг. Канада – це країна з університетами, природніми ресурсами, з розвиненими hi-tech технологіями.
– Канада на рівні з Польщею – це зараз дві країни, які найбільше підтримують України. У Канаді це вплив 3% українців, які проживають в цій країні, чи це спільний ворог – Росія, чи якісь інші інтереси?
Фактор 3% він звичайно існує. Та й просто факт давності проживання українців у Канаді. Всі добре знають, хто такі українці, цього не потрібно пояснювати, тому існує така собі «природня симпатія» та співпереживання за Україну.
Канада ще з 1991 року бачить в Україні свого європейського еквівалентного партнера, адже країни дуже схожі між собою.
– Нещодавно Україна отримала гуманітарну допомогу від Канади. Скажіть, чи планує Канада продовжувати таку підтримку? Чи можлива пряма військова допомага?
Цей літак з гуманітарною допомогою – це символічний початок канадської підтримки України. Впродовж кількох місяців до України морським шляхом прийде більший вантаж. Там буде решта зимового одягу, тепловізори, інші речі.
Окрім цього, ми також проводимо курси стратегічного планування для Генерального штабу, курси підвищення кваліфікації надання першої медичної допомоги у бойових умовах. Тобто це цілий ряд заходів. Мета яких покращити обороноздатність Україні, але наданий момент без поставок зброї.
– Чи можливі вони й майбутньому?
Це все залежить від розвитку ситуації, в тому числі від рішень наших союзників, тому не будемо зарікатись щодо цього і давати якісь обіцянки.
– Російська пропаганда зараз дуже поширена у світі, в Україні про неї часто доводиться чути. Це і Їх власні канали, фінансова підтримка місцевих політиків тощо. Чи є це присутнім також у Канаді?
Мені, здається, що в Канаді, мінімально присутня ця пропаганда, бо в суспільстві є консенсус щодо подій в Україні. Те, що Росія вкладає стільки коштів і сил у пропаганду, не робить її успішною.
В Україні, можливо, переоцінюють вплив цієї пропаганди. Якщо дивитись на соціальні мережі, то виглядає, що російські боти є всюди, але це не означає, що хтось їм вірить.
І найкраща протидія – це точна і правдива інформація з місця подій. Було б помилкою піти тим же шляхом, що Росія, і займатись контрпропагандою, тоді Україна втратить довіру до себе.
– Тобто міністерство інформації, яке нещодавно створили в Україні, це не правильний крок?
Ні, кожна країна може обирати той інструмент, який їй потрібен на даний момент. Але ці інструменти повинні сприяти поширенню правди про країну і бути щирими.
– Ви спілкуєтесь з українськими політиками. Як ви гадаєте, вони роблять правильні речі? Як Ви оцінюєте їх діяльність?
Треба дати урядові сто днів, а не сто секунд, щоб він міг показати, що він вміє. І треба мати трохи більше стратегічної терпеливості. Бути вимогливим, але терпеливим.
Я нещодавно бачив виступ пана Березюка (Олег Березюк – голова фракції «Об’єднання «Самопоміч» прим. ред.), він дуже правильні речі говорив – вірити своїм очам, вірити конкретним справам, і на підставі цього вибудовувати своє ставлення.
Політики, хоч це прикро, але мусять часом бути холоднокровними, стримувати емоції задля загального добра. Вони можуть робити речі, які не виглядаються найкращим варіантом у даній ситуації, але в стратегічному плані, ці їх вчинки можуть призвести до кращого результату.
– А як ви бачите розвиток ситуації в Україні? Він оптимістичний?
Я гадаю, що розвиток ситуації в Україні за останній рік він оптимістичний. Конфлікт на Сході – це спроба Росії перешкодити розвиткові України. Зараз Україні потрібно натренувати силу, щоб дати відсіч, але одночасно з тим проводити внутрішні зміни, через які відбувався Майдан.
– Зачепимо в нашій розмові також Пласт. Чи дав він щось Вам у професійному плані?
Те, що одразу згадується, це проведення ватри на пластовому таборі. Навички з проведення ватри часто допомагали мені під час дипломатичних прийомів, коли потрібно було виступати перед великою публікою, проводити зустрічі, представляти людей одне одному, іноді забавляти людей. Тому, без сумніву, проведення ватри – це безцінний досвід для дипломата.
– А чи були ви за час свого пластування виховником?
Так, кілька разів, з меншим чи більшим успіхом. Дуже тішить те, що ще до цього часу мої вихованці іноді телефонують, згадуємо з ними приємні моменти.
– Частина пластунів, досягнувши 18 років, йдуть з організації, їх аргумент «та це щось для дітей». Натомість маємо Ваш приклад, чому ви залишились і пластуєте далі?
Мені здається, що ті навики, цінності, що їх дає Пласт, вони є практичними для подальшого життя. Мені приємно зустрічатись з людьми, які поділяють ті самі цінності. На таких людей ти можеш покластись у різних справах, адже ти пройшов з ними табори, вишколи, ти знаєш як вони реагують на ті чи інші обставини.
– Місією Пласту у діаспорі раніше була зберегти українськість. Зараз вона мусить трансформуватись. Ваше бачення того, якою місія могла б бути зараз?
Мені здається, що самозарадність, самовиховання, самоорганізація – це те, що потрібно зараз українському суспільству. Людей, які вміють працювати разом, людей, які можуть обирати поміж себе провідника, які вміють підпорядковуватись одне одному без зайвих амбіцій. Все це потрібно, і це слід поширити по Україні.
Пласт мусить відкриватись для людей зі всіх кутків України. Зберігати свою галицькість, чи то діаспорність – це обмежує поширення тих цінностей, що несе Пласт.
– А чи може Пласт в такому випадку вільніше ставитись, наприклад, до питання мови?
Мені здається, що міг би. Всі повинні знати державну мову, українську – це без сумніву. Але яка мова використовується поодинокими членами Пласту в повсякденному житті це не так принципово, і тут в організації мав б бути менш фундаменталістський підхід.
– Починається новий рік, який Ваш прогноз чи можливо побажання на 2015?
Бути завжди доброї гадки. Довіряти самим собі, шукати собі подібних по духу і об’єднуватись, щоб досягати спільних цілей.
Можна ще Франка зацитувати – «В своїй хаті жить по-свому, Не коритися нікому, Лад найкращий завести.»